Маріан Турський. «11-а заповідь – не будь байдужим»

 

Маріан Турський https://en.wikipedia.org/wiki/Marian_Turski. 

Аушвіц не впав із неба.

Шановні присутні, друзі!

Я один із тих небагатьох ще живих, хто був тут майже до останньої хвилини перед визволенням. 18 січня розпочалася моя так звана «евакуація» з Аушвіца, яка через 6,5 днів виявилася Маршем смерті для більш ніж половини моїх співкамерників. Ми були разом у колоні із 600 людей. Імовірно, я не доживу до наступного ювілею. Таке життя.

Тому вибачте мені моє хвилювання. Ось що я хотів би сказати, перш за все, моїй дочці, моїй онучці, якій спасибі, що присутній тут у залі, моєму онуку, їхнім ровесникам, а також новому поколінню, особливо наймолодшому, зовсім юному, набагато молодшому за них.

Коли розпочалася Друга світова війна, я був підлітком. Мій батько був солдатом і був тяжко поранений у легені. То була драма для нашої родини. Моя мати була з польсько-литовсько-білоруського кордону, там армії мінялися, проходили туди-назад, грабували, ґвалтували, спалювали села, щоб нічого не залишити тим, хто прийде за ними. І тому можна сказати, що я знав із перших рук, від батька та матері, що таке війна. І хоча Перша світова була лише 20-25 років тому, вона здавалася такою ж далекою, як польські повстання ХІХ століття, як Велика французька революція.

Коли сьогодні я зустрічаюся з молодими, я розумію, що через 75 років, здається, вони трохи стомлені цією темою: війна, Голокост, Шоа, геноцид… Я розумію їх. Тому я обіцяю вам, молоді люди, що не розповідатиму вам про свої страждання. Я не розповідатиму вам про мої переживання, два мої Марші смерті, про те, як закінчив війну з вагою 32 кілограми, на межі виснаження. Я не розповідатиму про те, що було гіршим, тобто про трагедію розлуки з близькими, коли після відбору ви здогадуєтеся, що на них чекає. Ні, не говоритиму про це. Я хотів би з поколінням моєї дочки, з поколінням моїх онуків поговорити про вас самих.

Я бачу, що серед нас є президент Австрії Олександр Ван дер Беллен. Пам'ятайте, пане президенте, коли ви приймали мене та керівництво Міжнародного освенцимського комітету, ми говорили про ті часи. Якоїсь миті ви сказали: "Auschwitz ist nicht vom Himmel gefallen, Аушвіц не впав з неба". Це, як кажуть, очевидна очевидність.

Звичайно, він не впав із неба. Це може здатися очевидним, але в цьому є глибокий і дуже важливий для розуміння сенс. Перенесемося на якийсь час уявою до Берліна початку 30-х. Ми майже у центрі міста. Район називається Bayerisches Viertel, Баварський квартал. Три зупинки від Кудамма, Зоопарку. Там, де зараз знаходиться станція метро Bayerischer Park, Баварський парк. І ось рано чи пізно на лавках з'являється напис: «На цих лавках євреям сидіти заборонено». Можна сказати: неприємно, несправедливо, це ненормально, але навколо стільки лавок, можна посидіти десь в іншому місці, нічого страшного.

Це був район, населений німецькою інтелігенцією єврейського походження, там мешкали Альберт Ейнштейн, нобелівський лауреат Неллі Закс, промисловець, політик, міністр закордонних справ Вальтер Ратенау. Потім у басейні з'явився напис: "Відвідування цього басейну євреям заборонено". Можна знову сказати: це неприємно, але в Берліні стільки місць, де можна купатися, стільки озер, каналів майже Венеція, так що можна десь в іншому місці.

При цьому десь з'являється напис: «Євреям не можна належати до німецьких співочих спілок». Ну і що? Вони хочуть співати, музицювати, нехай зберуться окремо, співатимуть. Потім напис і наказ: «Єврейським, неарійським дітям не можна грати з німецькими, арійськими дітьми». Вони грали самі. А потім з'являється напис: «Євреям ми продаємо хліб та продукти лише після 17». Це вже незручно, тому що менше вибір, але, зрештою, після 17 теж можна робити покупки.

Увага, увага, ми починаємо звикати до думки, що можна виключити когось, що можна стигматизувати когось, що можна зробити когось чужим. І так повільно, поступово, день за днем ​​люди починають з цим звикати - і жертви, і кати, і свідки, ті, кого ми називаємо bystanders, починають звикати до думки, що це меншість, яка дала світові Ейнштейна, Неллі Закс, Генріха Гейне , Мендельсонов, інше, що може бути виштовхнуто з суспільства, що це люди чужі, що це люди, які розносять мікроби, епідемії. Це вже страшно, небезпечно. Це початок того, що за хвилину може статися.

Тодішня влада, з одного боку, веде хитру політику, бо, наприклад, виконує вимоги робітників. 1 травня у Німеччині ніколи не був святом – вони будь ласка. У вихідний організують Kraft durch Freude, "Силу через радість". Будь ласка, елемент робочого відпочинку. Вони здатні подолати безробіття, вміють грати на почутті національної гідності: «Німеччина, піднімися з колін Версальської ганьби. Відродь свою гордість». І водночас ця влада бачить, що людей поступово охоплює черствість, байдужість. Вони перестають реагувати на зло. І тоді влада може дозволити собі подальше прискорення процесу зла.

А далі йде вже насильство: заборона брати євреїв на роботу, заборону еміграції. А потім швидко настає відправка в гетто: до Риги, Таллінна, в моє лодзинське гетто - Літцманнштадт. Звідки більшість буде потім відправлено в Кульмхоф, Хелмно, де буде вбито вихлопними газами у вантажівках, а решта підуть в Аушвіц, де умертвлятимуться Циклоном Б у сучасних газових камерах. І тут підтверджується думка пана президента: «Аушвіц не впав раптом із неба». Аушвіц тупцював, насіняв маленькими кроками, наближався, доки не сталося те, що сталося тут.

Моя дочка, моя онука, однолітки моєї дочки, однолітки моєї онуки – ви можете не знати імені Прімо Леві. Прімо Леві був одним із найвідоміших ув'язнених цього табору. Прімо Леві колись сказав: Це сталося, а значить, може статися. Отже, це може статися скрізь у будь-якому куточку Землі».

Я поділюся з вами одним спогадом: 1965 року я навчався у США, де тоді був пік боротьби за права людини, громадянські права, права афроамериканців. Я мав честь брати участь у марші з Мартіном Лютером Кінгом із Сельми до Монтгомері. І тоді люди, які дізналися, що я був в Аушвіці, питали мене: «Як ви думаєте, це, мабуть, тільки в Німеччині таке могло бути? Чи може бути десь ще?» І я їм казав: Це може статися і у вас. Якщо порушуються громадянські права, а то й цінуються права меншин, якщо їх скасовують. Якщо порушується закон, як це робили в Сельмі, це може статися».Що робити? Ви самі, казав я їм, якщо зможете захистити Конституцію, ваші права, ваш демократичний лад, обстоюючи права меншин, тоді зможете перемогти.

Ми в Європі здебільшого виходимо з іудеохристиянської традиції. І віруючі, і невіруючі приймають як свій цивілізаційний канон десять заповідей. Мій друг, президент Міжнародного освенцимського комітету Роман Кент, який п'ять років тому виступав тут під час попереднього ювілею, не зміг сьогодні прилетіти сюди. Він вигадав 11-у заповідь, яка є досвідом Шоа, Голокосту, страшної епохи зневаги. Звучить так: не будь байдужим.

І це я хотів би сказати моїй дочці, це я хотів би сказати моїм онукам. Одноліткам моєї дочки, моїх онуків, де б вони не жили: у Польщі, Ізраїлі, Америці, Західній Європі, Східній Європі. Це дуже важливо. Не будьте байдужими, якщо бачите історичну брехню. Не будьте байдужими, коли бачите, що минуле притягується з сьогохвилинною політичною метою. Не будьте байдужими, коли будь-яка меншість зазнає дискримінації. Суть демократії в тому, що більшість править, але демократія в тому й полягає, що права меншості мають бути захищені. Не будьте байдужими, коли будь-яка влада порушує прийняті соціальні договори, які вже існують. Будьте вірні заповіді. 11-ої заповіді: не будь байдужим.

Бо якщо будете, то озирнутися не встигнете, як на вас, на ваших нащадків з неба впаде якийсь Аушвіц.