Українські прикраси
ХУСТКИ
Сучасна жінка не може уявити своє життя без прикрас. Це й не
дивно, адже вони вже є повсякденною річчю, що увійшла в звичку. В давнину, як і
сьогодні, жінки одягали найрізноманітніші прикраси. Проте тоді вони були не
лише гарними “цяцьками”, а й мали особливе значення та навіть оберігали їхнього
власника. Наприклад, намисто захищало від злих сил та зурочень, а також
було символом здоров’я та дівочої вроди. Вважали, що розрив нитки намиста
попереджав власницю про нещастя.
Українські прикраси, що сформувалися у сиву давнину,
упродовж багатьох років змінювались за своєю формою, матеріалом, кольором,
значенням…
Найбільш розповсюдженою традиційною українською
прикрасою було намисто. Жінки одягали його як у святкові, так і
будні дні. Чим більше нагрудних прикрас було у жінки – тим заможнішою
вона вважалася.
Намисто часто поєднували з іншим прикрасами:
дукачами, герданами, саблами, перлами, які разом з українським вбранням
створювали довершений традиційний образ. Найпопулярнішим кольором намиста був
червоний. Саме він є кольором сміливості, відваги, любові, символізує
невичерпну енергію.
Спочатку намиста виготовляли із рослинних
матеріалів: з ягід горобини, кісточок, горіхів, насіння. Згодом використовували
глину, дерево, корали, перли, різноманітні каміння, метали, дорогоцінні
матеріали.
Дукач (личман, ягнус) – печатка що засвідчує
“українство”, українська прикраса у вигляді великої медалеподібної монети з
металевим бантом, прикрашеним камінцями. Дукач слугував певним
композиційним центром усіх жіночих нагрудних прикрас та закріплювався на
найбільш видній частині намиста. Як правило, його виготовляли із монет, а
своєю історією він сягає часів козацтва.
Дукач - Східна Україна Дукач - Західна Україна
Салба – масивне намисто з тканини розшитої
монетами. Такі прикраси притаманні Буковині та є дуже схожими до турецьких,
татарських та молдовських прикрас.
Дукати - це монети нанизували на нитку разом із бісером,
коралями та скріпляли між собою у вигляді намиста.
Масивними та порівняно дорогими коралями були пацьорки.
Так називали прикрасу із скла, що оздоблювалася вручну. Про писані
пацьорки колись мріяла кожна дівчина. Не дарма в коломийці співається:
“Аж ня любиш, як я, щиро, солодкий Василю, то купи ми пацьорочки на
біленьку шию”.
Зграда – традиційна гуцульська прикраса-оберіг.
Вона мала вигляд нанизаних на ремінець, шнурок чи дротик в один, два чи три
ряди мідних литих хрестиків, між якими чіпляли мідні трубочки
або спіральки. Зграду дарували дівчаткам на їхнє 6-річчя та одягали
на шию. З кожним роком, кількість цих прикрас збільшувалася, а згідно з
віруваннями, і сила оберега також росла.
Серед прикрас з бісеру, варто виділити гердани.
Створення таких кольорових прикрас із крихітних намистин потребувало неабиякої
витримки та терпіння. Гердани користувалися популярністю серед жінок на
Галичині, Поділлі та Волині, а орнаменти, які зображали на цих прикрасах –
залежали від регіональної приналежності. Як не дивно, але ці окраси спочатку
одягали чоловіки. Лише з часом гердами доповнювали й жіночі українські образи.
Своєрідними комірцями з бісеру є кризи. Такі
прикраси мали різний орнамент та розмір. Найбільші, наприклад, одночасно
прикрашали шию та плечі жінки.
Силянки (плетенки) — прикраси, назва яких
походить від техніки нанизування (силення) бісеру.
Шелести – це прикраса, яку носили переважно на
Гуцульщині. Таке намисто виглядає, як ланцюжки з круглих металевих дзвіночків.
Баламути – це білий перламутр, який нанизували
на ризки. Така прикраса символізувала дівочу цноту, а оздоблювати могли з
додаванням оберегів, ікон, хрестів тощо.
Коментарі
Дописати коментар